«Моя ціль на Олімпійські ігри трохи змінилася», – Ольга Харлан.

Миколаївська шаблістка Ольга Харлан – перший номер світового рейтингу жіночого фехтування на шаблях. 
Першу велику перемогу в кар’єрі Харлан здобула в 2008 році, коли разом з українською збірною перемогла в командних змаганнях на Олімпіаді. Відтоді, як розповідає спортсменка, її життя кардинально змінилося. Й ось уже понад десять років (з Пекіну-2008) Ольга Харлан залишається на вершині жіночого фехтування.
 
У інтерв’ю Redbull Ольга розповіла про пошук мотивації та подальші плани на спортивну кар’єру.
 
-В який момент твоє життя змінилося?
Моє життя кардинально змінилося після Пекіну-2008: у складі української збірної стала Олімпійською чемпіонкою в командній шаблі. Нам тоді вдалося вписати свої імена в історію: командні жіночі змагання проходили на Іграх уперше, й Україна виграла дебютне золото. Ми ж їхали в Пекін у статусі наймолодшої команди, тому ніхто не розглядав Україну претендентом на золото. Щиро кажучи, ми взагалі не очікували, що дійдемо до фіналу. Та й перед самим фіналом нас списали з рахунків: команда Китаю була чи не найсильнішою у світі, вони фехтували вдома за колосальної підтримки. Але в нас був шанс поборотися за золото, кожна з атлеток у нашій збірній хотіла ним скористатися.
 
Ніколи не забуду ті емоції, що пережила до, під час і після сутички з Китаєм. Їх ні з чим не можна порівняти – це пік щастя. Якщо згадувати хід фіналу, то розпочалося все для України погано: відпустили суперниць, багато програвали, через це дуже злилися. Але потім нам удалося відпустити злість, зрозуміти, що варто просто насолодитися моментом, і це зіграло на руку. Ми не відчували тиску, не було страху програти.
 
І, зрештою, золото. Ніколи не забуду ті емоції, що пережила до, під час і після сутички з Китаєм. Їх ні з чим не можна порівняти – це пік щастя. Перший день узагалі не вірилося, що це золото реальне. До мене дійшло, що справді стала олімпійською чемпіонкою вже наступного дня. Увечері, після нагородження, я повісила медаль на ручку шафи. І коли зранку прокинулася, одразу запитала себе: «Це часом був не сон?» Подивилася на шафу, медаль на місці, у той момент зрозуміла: це не сон. І відтоді життя кардинально змінилося.
Не можу сказати, що виникали проблеми з пошуком мотивації впродовж спортивної кар’єри. Інколи психологічно було складно через якісь поразки – звідси з’являлася невпевненість, страх виходу на доріжку. Але ніколи не думала, що ось я вже всього досягла й досить з мене. Мабуть, саме тому в мене чотири особисті золота чемпіонату світу: у певний момент я не зупинилася й продовжила працювати.
 
Щороку з’являються перспективні молоді фехтувальниці, яким треба показати, хто в домі господар. Зараз мені потрібно більше тренуватися, ніж десять чи сім років тому, але я непроти. Можу сказати, що фізичний стан зараз кращий, ніж був у 21 рік. Та й досвіду більше.
 
Мотивацію можна шукати не лише в результатах, але й у змінах у спорті. Я завжди відрізнялася своєю манерою фехтування – більш силова, атлетична, схожа на чоловічу. В останні роки все більше атлеток починають переходити до такої манери, жіноча шабля змінюється – нічого не стоїть на місці. Ці зміни впливають на всіх, доводиться адаптовуватися у швидкості, під нові навантаження. Одне можу сказати точно: мотивації й запалу ще вистачає, не жаліюся.
 
-Які плани  на майбутнє?
Усе життя фехтувати не буду, колись це закінчиться, однак з цією справою не так легко попрощатися. Я не можу просто сказати: «Ну все, я досягла всього й хочу піти». У мене трохи інша історія й бачення. Потрібно максимально свідомо підходити до того, що справа всього твого свідомого життя підходить до фінішу та її потрібно відпустити. Я поки не готова цього зробити. Рішення щодо подальших спортивних планів буду ухвалювати вже після Олімпіади-2020. Бо підготовка до наступних Ігор розпочинається одразу після церемонії нагородження. Потрібно ухвалити рішення: закінчувати кар’єру, залишатися в спорті чи брати паузу, а потім повертатися. Це делікатне питання, яке ставить собі кожен атлет, а особливо ті, хто вже не вперше виступає на Олімпіадах.  Потрібно максимально свідомо підходити до того, що справа всього твого свідомого життя, підходить до фінішу та її потрібно відпустити. Я поки не готова цього зробити.
 
Я подібне рішення ухвалювала після Ріо-2016, вирішила зробити акцент на відновленні й продовжила змагатися. Я розібралася з проблемним плечем, зробила операцію й вирішила, що оскільки займаюся своїм здоров’ям, то точно пройду ще один олімпійський цикл. Як буде далі, побачимо після Токіо. 
Моя ціль на Олімпійські ігри трохи змінилася, я налаштована завоювати будь-яку медаль й отримати задоволення від цього моменту. Зрозуміло, у всіх спортсменів і в мене є амбіції: цікавить лише золото й усе. Але Олімпіада проходить раз на чотири роки, коли ти ставиш за мету золото, а не отримуєш його, можеш розчаруватися й не зрадіти сріблу. Це не правильно, адже ти виграла срібло чи бронзу Олімпійських ігор!
 
Я завжди притримувалася думки: усі олімпійські нагороди золоті. Ти не програла у фіналі, а виграла срібну нагороду. Не програла у півфіналі, а виграла бронзу. Ті спортсмени, які потрапляють на Ігри, — герої. А ті, хто привозять додому медалі, уже в історії.

Attachment

Leave a Comment

(required)

(required)